Фото nbcnews.com

Вже наступного після інавгурації дня президент Франції Еммануель Макрон вирушив до Берліна, першим запрошеним до Франції світовим лідером несподівано став Путін, а знамените рукостискання з Трампом матиме продовження у візиті президента США до Парижа 14 липня.

Протягом двох останніх місяців низка зустрічей, візитів та участь у багатосторонніх форумах виказують бажання дуже швидко взятися до вирішення ключових проблем міжнародної політики.

Кандидат, якому нерідко закидали недостатню компетентність в міжнародних справах, ставши президентом, розгорнув інтенсивну, систематичну й медіатизовану зовнішньополітичну активність.

Обриси зовнішньополітичного мислення Макрона ставали чіткішими, починаючи від презентованої у березні передвиборної програми,  великого зовнішньополітичного інтерв’ю 21 червня аж до програмної промови 3 липня перед обома палатами французького парламенту.

Яким новий президент бачить зовнішній курс Франції?

Повернення до джерел

Визнаючи, що роль Франції на міжнародній арені останніми роками підзанепала, Макрон замахнувся на зміну парадигми французької зовнішньої політики. Зокрема, він анонсував, що покладе край «неоконсерватизму», який начебто був імпортований до Франції 10 років тому і визначав зовнішню політику Ніколя Саркозі та Франсуа Олланда.

Нагадаємо, що «неоконсерватизм» — це американська зовнішньополітична концепція, яка в найбільш поширеному трактуванні зводиться до бажання поширювати демократію по всьому світові, не цураючись військових інтервенцій.

Макрон рішуче заперечує такий підхід: «Демократію неможливо встановити зовні без відома народу. Франція не брала участі у війні в Іраку і правильно зробила. Однак вона помилилася, воюючи подібним чином в Лівії».

Натомість президент Франції заповідає своєрідне повернення до джерел, визначаючи себе послідовником так званого «голлізму-міттеранізму».

Ця доволі умовна концепція, яку активно просуває один з радників президента Юбер Ведрін, посилається на історичні прецеденти позиціювання Франції часів холодної війни. Президенти Де Голль і Міттеран хоч і належали до різних політичних родин і навіть епох, обидва підтримували принцип рівновіддаленості сильної й автономної Франції і від Сполучених Штатів, і від СРСР.

Звісно, окреслення зовнішніх політик і Саркозі, і Олланда як «неоконсервативних» серйозно притягнуте за вуха, навіть якщо врахувати, що у французькому контексті під жупелом «неоконсерватизму» нерідко мається на увазі проамериканськість чи навіть прозахідність як така.

«Атлантичний період» Саркозі швидко пішов на спад після російсько-грузинської війни 2008 року, а позиція Франсуа Олланда щодо Росії пом’якшилася після терористичних актів листопада 2015 року.

Франція передусім

Макрон насамперед прагне показати свій  «розрив» відразу з двома попередниками.Однак реінкарнація «голлізму-міттеранізму» у макронівській варіації все ж має свої особливості і внутрішню логіку.

Підкреслюючи, що масштаб загроз наразі настільки значний, що привид світової війни стає дедалі реалістичнішою гіпотезою, у програмній промові перед Конгресом Макрон визначив, що покликанням Франції в глобальній політиці є розбудова миру.

Головний рецепт Макрона для вирішення світових проблем зводиться до посиленого діалогу між ключовими державами, що опиратиметься на балансування між національними інтересами та універсальними цінностями.

 

Особливим предметом і додатковою роллю для Франції в світовому масштабі є також кліматична політика: французький президент досі не втрачає надії переконати Дональда Трампа повернутися до Паризької кліматичної угоди.

Нова Франція повинна поставити себе в центрі діалогу між націями, і вести цей діалог з усіма гравцями, навіть тими, які не поділяють ні її цілей, ні цінностей.

Цей діалог, як переконує Макрон, матиме реалістське підґрунтя: Франція всюди діятиме так, щоб захистити свої інтереси і свою безпеку. Однак водночас, каже французький президент, діалог буде «вимогливим» і не закриватиме очі на порушення прав людини чи міжнародного права.

Всюди, де не поважаються права і свободи, французька дипломатія і допомога з розвитку підтримуватиме меншини чи  суспільства під загрозою. Але Франція також поважатиме суверенітет народів, оскільки не хоче створювати чергові failed states.

Найбільш яскраво ці зовнішньополітичні двозначності проявилися у позиціюванні Макрона щодо Сирії, де абсолютним пріоритетом було визначено боротьбу з ісламістським тероризмом. Як наслідок, усунення Башара аль Асада – якого Макрон називає ворогом сирійського народу, але не ворогом Франції – не є більше передумовою для політичного вирішення сирійського конфлікту.

Це дало французькому президентові можливість концептуального зближення з підходами Трампа та Путіна під приводом того, що для викорінення терористів необхідна співпраця з усіма.

Діалог з Росією на сирійську тематику розпочався дуже швидко: менш ніж за місяць після візиту Путіна до Парижу відбувся візит міністра закордонних справ Жан-Іва Ле Дріана до Москви. В ході цих зустрічей Макрон говорив про необхідність захищати права гомосексуалів в Чечні, критикував пропагандистські канали Russia Today і Sputnik, засуджував порушення Росією міжнародного права, зокрема незаконну анексію Криму.

З іншого боку, він зазначав, що поважає Путіна і не вірить, що той хоче послаблення Європи. Скільки в цих заявах щирого переконання, а скільки політичної тактики – покаже час.

Однак питання, що робити, коли протилежна сторона все ж відмовляється дотримуватися принципів, залишається відкритим.

Так само залишається відкритим питання достовірності червоної риски, яку Макрон окреслив для сирійського діалогу: поновне використання хімічної зброї зумовить французьку атаку в односторонньому порядку.

Два союзники: армія та ЄС

Макрон жодним чином не ставить під питання членство Франції в НАТО і регулярно підкреслює вірність союзницьким зобов’язанням. Він взявся довести фінансування збройних сил на рівні 2% ВВП до 2025 року та збирається зробити стратегічний перегляд політики оборони до 2018 року.

Саме оновлена французька армія, підсилена спільною обороною політикою Європейського союзу, має обґрунтувати претензії Франції на участь в центрі світового діалогу.

Водночас Макрон є виразним противником подальшого розширення Альянсу та прихильником продовження діалогу «НАТО-Росія».

У передвиборній програмі чітко зазначено: «За винятком Балкан і, якщо виникне така ситуація, Фінляндії та Швеції, Франція не підтримає подальше розширення НАТО. Вона прагнутиме обмежити інтервенції НАТО поза його географічними межами лише до тих випадків, які прямо зачіпають інтереси Франції».

 

Не менш потужним джерелом підтримки нового позиціювання Франції на міжнародній арені має стати сильний і реформований Європейський Союз.

Заснована на ідеї відродження франко-німецького мотора європейської інтеграції, перемога Макрона на виборах для багатьох європейців стала джерелом відновлення віри у Європейський союз як великий проект з інтеграції, захисту загальнолюдських цінностей, міжнародних інституцій та вільної торгівлі, словом серйозної поразки тенденцій євроскептичного популізму.

Втім захищаючи більш сильний та згуртований ЄС,

Макрон не підтримує подальше його розширення та доволі критично налаштований до країн-членів з Центральної та Східної Європи.

Перша проблема Макрона зі «Сходом» полягає в тому, що плани посилення ЄС зосереджені передовсім на країнах зони євро, що виключає значну частину «нових» членів і породжує в них побоювання щодо створення «Європи другого сорту».

Другою проблемою є критика і погрози застосування санкцій до Польщі й Угорщини за авторитарні практики і відмову виконувати домовленості щодо біженців.

Третій вимір вже суто економічний – це критика так званого «соціального демпінгу». Маються на увазі нижчі ставки оплати праці, які дозволяють «переманювати» виробництва з Франції на Схід (випадок фабрики Whirlpool, що перенесла виробництво до польського Лодзя) чи дозволяють східноєвропейцям витісняти французів з певних галузей (домінування Польщі та Румунії на ринку внутрішньоєвропейських транспортних перевезень).

Висновки для України

Зважаючи на озвучений новий курс, не варто очікувати від Макрона серйозної підтримки щодо власне європейської чи євроатлантичної інтеграції України чи посилення, скажімо, Східного партнерства.

Близький Схід, Середземномор’я і Африка традиційно залишаються значно пріоритетнішими регіонами і завдання зацікавити Францію саме у Центральній і Східній Європі вимагатиме багатьох зусиль, в тому числі і спільних ініціатив на регіональному рівні.

Натомість розширення участі у процесах внутрішнього реформування нашої країни, подальший розвиток двостороннього виміру економічних відносин та посилення співпраці в діалозі щодо вирішення конфлікту з Росією можуть зустріти значно більше розуміння.

 

Автор: Надія Коваль,

експерт «Українського інституту майбутнього»,

експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма»

ЧИТАЙ ТАКЖЕ
  • Макрон призвал страны ЕС провести дебаты по реформе блока
  • Макрон предлагает сократить на треть число депутатов парламента Франции
  • Макрона Россия является агрессором в Донбассе и мы все это знаем
  • Макрон непобедимый: кто стал жертвой политического обновления во Франции

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here